Есе до 100 днів війни "Борітеся й поборете!"

Вже 1000 днів триває повномасштабна війна проти українців. Але ми боремося, незважаючи ні на що!!!

Есе учениці 9-А класу Геворкян Маргарити.

Борітеся й поборете!

Морально чи фізично, але війна зачепила кожного українця. Вона змінює людей не лише зовні, а й зсередини, змінює наш устрій і погляди на життя. І, звичайно, я не виключення. За 1000 днів я зрозуміла, що війна - це не лише битва на мечах чи на кулаках, не лише пусті слова та не звичайна погроза, насамперед, це той випадок, де діють усі в інтересах своєї родини та Батьківщини. Війна — це не лише битви на фронті, це також боротьба в серцях і душах людей.

Але мої зміни почалися задовго до повномасштабного вторгнення. Я памʼятаю свій звичайний, безтурботний дитячий день 2014-го року, мені чотири рочки і я, як мабуть, і багато дітей, до якогось певного віку розмовляла російською. Після сніданку я попросила маму ввімкнути мультфільми на телевізорі, а там все було українською. Тоді я дуже дратувалася, бо в один день все стало мені зовсім незрозумілим. Дивно, але живучи в Україні, українська мова була мені незрозумілою. Та з часом все стало на свої місця. По розповідям моїх батьків, я дуже полюбила свою рідну мову і стала розмовляти нею не гірше дорослих! Цим я пишаюсь і на сьогоднішній день.

Коли почалося повномасштабне вторгнення я була звичайною семикласницею і щиро раділа, що не піду сьогодні до школи. Але коли дізналася чому, моє життя перевернулося з ніг на голову. Вільно ходити по вулиці я більше не могла, бачитись щодня з друзями та проводити з ними час було заборонено. З того дня я навчилася новим навичкам: часи комендантської години та довготривалі повітряні тривоги навчили мене терпінню, а несамовитовий щоденний гул безпілотників та ППО навчили уважності, задля своєї ж безпеки. І найголовніше, що я винесла з уроків, які мені піднесла війна - це нікому не довіряти. Усе своє дитинство я жила знаючи, що для України нині країна-агресор – брат і хіба можна було очікувати від неї такої підлості?

Мій дитячий світогляд назавжди змінився і все поділилося на «до» та «після». З моїх спогадів стерлося життя до війни - як бавилися з друзями на майданчиках, як ми прогулювалися парками та сміялися з наших шкільних буденних речей. Війна змусила мене стати дорослою. Моє дитинство, як і дитинство українських дітей затьмарене війною. Так не повинно бути, бо діти мають насолоджуватися дитинством без війн: не боятися гулу сирен, не переховуватись у підвалах і вільно гуляти на вулиці, поки батьки не покличуть додому.

Гадаю, зміни, що в мені відбулися – незворотні та лише на краще. Завдяки цьому жахливому досвіду я стала сильною, стійкою, мудрішою, відповідальною та вдячною, але жодній дитині я не бажаю пройти такий шлях.

1000 днів війни — це не лише про втрати та страждання. Це також про віру, надію та рішучість. Мій шлях — це шлях до розуміння важливості кожного моменту, сили єдності та мужності, яка кожен день прославляє життя. Я з оптимізмом дивлюся в майбутнє, бо знаю, що ми вистоїмо, щоб відбудувати нашу країну, у якій хочемо жити. Війна навчила мене цінувати мир, завдяки ній, хай там як, я поборола більшість своїх страхів і я готова працювати над відновленням своєї країни та Батьківщини разом з іншими.